Творчий феномен Василя Стефаника - новеліста

 

Український письменник, майстер  новели, громадський діяч, політик Василь Семенович Стефаник народився 14 (26) травня 1871 р. у с. Русові на Станіславщині (тепер – Снятинський район Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина. Свідомо чи ні, але 17-річний ґімназист спробував власне перо. З-поміж перших його літературних творів слід назвати опублікований анонімно вірш та створені у співавторстві з Лесем Мартовичем два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889). Від самого початку власні муки й болі Василь Стефаник “виливав на папір”. Для нього література стала не спробою втечі, а дієвою мікстурою до виживання – його особистого, та його русинського народу. Він залишався активним просвітянином, членом таємного гуртка, особисто познайомився з Іваном Франком, з котрим відтоді підтримував приязні стосунки. Надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологічних конфліктів, дух співчуття автора людині, яка страждає під тягарем соціальної несправедливості, - такі характерні особливості індивідуального стилю Стефаника. Його твори вміщаються в одному томику. І все ж ім’я письменника стоїть поряд з іменами найвидатніших новелістів світу. Стефаникові новели вражають своєю виключною правдивістю, справжньою оригінальністю і художньою досконалістю.

Від Василя Стефаника:

- Кожда дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і нікого в світі я так не боюся, як самого себе, коли творю. Не пишу для публіки, а пишу на те, щоб прийти ближче до смерти…

- Я вивчав усі прояви любові, аби здобути у такий спосіб повне світобачення. Шлях далекий, дуже далекий. І чимало води спливе перш, ніж людству пощастило отримати з глузливо усміхнених вуст Сфінкса, бодай одне слово Істини. Ймовірно, після мене знайдеться ще хтось, хто продовжуватиме мою працю в тому напрямку, не зупинений безплідністю моїх спроб, та вірю я, що з’явиться, зрештою, великий Наполеон слова і творчості, котрий розгадає загадку Сфінкса, а вигнану з раю Святості та Чистоти Любов поверне у святий храм людства, аби звести на вівтар Вічності…

- Ти будь у мене тверда, як небо осіннє уночі. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько - тихонько приспівує до сну. Вбирайся, як дівчина раненько вбираєся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі. Всякай у невинні душі, як каплина роси у чорну землю всякає. Біжи, як нам’єтності мої, що їх більше батогів жене, як сонце проміння має, біжи та лови чужі нам’єтності та сплітайся з ними. Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокійний став. Така будь, моя бесідо!..

- Забагато смерті, забагато скошеної молодості, аби сила була витримати, я вже ховаюся від смерті, бо боюся її. Боюся, аби не пожерла сонця, аби не змазала всіх моїх доріг, аби не поруйнувала моїх приятелів…

- А в своїм світі я жию, жию! Як безумний бриду хмарою своєї фантазії. Сто раз розпускаю сили своєї душі, аби далекими світами відшукали мені щастє моє. По тихім ставу моєї минувшини пливуть неводи сердечних моїх бажань, аби виловити всі ясні хвилі життя мого…

-Ні, такі своїх сокровенних молитов не міняють…

 -Я був таким щасливим, коли дитиною глядів на мамині очи, як по них сунули ся тихесенько пречисті хмарки щастя – я був щасливий. А тепер на оті очі смерть долоню поклала. Шукаю я щастя під небом і падаю...

-Я свою душу пустив у душу народу і там почорнів з розпуки...
-Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру... За них я буду писати і для них…
-Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові...

-Я робив, що міг. Перетоплював це мужицьке слово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувались з болю… І все, що я писав, мені боліло…

Про Стефаника:

 «...Він уміє найпростіши ми засобами справити якнайбільше враження» (Леся Українка)

«Між слова Ваші там... тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви... Гірка, пориваюча, закривавлена поезія Ваша..., котру не можна забути... Плакала-м, тай вже» (О. Кобилянська)

 «Строгість, точність, глибина досліджень людського існування робить новели Стефаникові вічно жаріючим огнищем роздумів, переживань, відчуттів. Це вогнище обпікає і наші серця, обпікає серця наших дітей, обпікатиме серця прийдешніх поколінь» (М. Бажан»)

 «Василь Стефаник був плоть від плоті, кість від кості трудового народу. Він горів його болем, страждав його стражданнями… Ми шануємо пам'ять Василя Стефаника як прекрасного письменника і громадянина, кришталево чесну людину» (Максим Рильський»)

«Його новели – як найкращі народні пісні, в яких нема риторики, ані сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, не підфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії»

(Іван Франко)