Поетична замальовка «Обіймемо землю красою і любов`ю» разом з Ліною Костенко!

 

У доробку Ліни Костенко, природа -  одна з найвагоміших тем. З кожним віршем розумієш силу єднання людини з природою, залежність наших почуттів від сезонів, погоди, природних змін навколо. Через тему природи у віршах поетеси передано неймовірний діапазон інших тем: любові та кохання, натхнення, енергії та відпочинку, дитячих спогадів, філософських роздумів, патріотизму та історичної пам’яті, та багатьох інших. Запрошуємо вас насолодитися та надихнутися природністю почуттів!

Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерянин проблиски скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни! (Л. Костенко)

У берегів потріскались вуста.

Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.

Очерети із чорними свічками

ідуть уздовж колишніх берегів… (Л. Костенко)

 Малина спіє… І на все, на все
лягає пил чорнобильської траси.
Роса – як смертний піт на травах, на горіхах.
Але найбільше стронцію – у стріхах.
Хто це сказав, що стріхи – традиційні?
У нас і стріхи вже радіаційні. (Л. Костенко)

 

Де шлях летючими штрихами
за обрій віддалі несе –
гіркі черешні над шляхами –
Спасибі вам за все, за все!
За цю красу, що при дорозі,
за цю солодку гіркоту,
за те, що люди, вже дорослі,
гілляку ловлять на льоту!
За те, що ви необережні,
при самій трасі – нічиї’.
За слово радісне – “черешні”,
де є і чари, і раї.
За те, що втомлений, аж чорний,
Як ваше листя молоде,
Загримирований під чорта,
Шофер очима поведе.
За вашу тінь, за насолоду –
крізь вас побачити поля,
за неодчахнуту свободу,
за необчухране гілля! (Л. Костенко)

Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить : – Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива. (Л. Костенко)

Мене ізмалку люблять всі дерева,
і розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала : “Здрастуй!” – крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю, я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю. (Л. Костенко)

Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом – по гарячому сліду. (Л. Костенко)

Після дощів смарагдова діброва,
на білій ріні річка говірка.
І смужка сонця тонко пурпурова
далекий обрій пензликом торка.
Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменіть тепло.
І над стареньким комином лелека
після дощу просушує крило. (Л. Костенко)

Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти. (Л. Костенко)

У присмеркові доброї дібровості
пшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровості
сідлає вічність чорного коня.
Киреї хмар на плечах має вічність.
Вони пливуть кудись на Чигирин.
Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.
По саму душу в спокій і полин.
Отак брести. А тиша — як в соборі
з давно - давно загубленим ключем.
Холоне степ, і невкипілі зорі
рогатий жук виймає рогачем.
А там — Дніпро, аж ген до Базавлука,
аж за пороги й далі за лиман.
Об цілий світ спіткнулася розлука
і йде на нас, страшна, як Тамерлан.
А ти десь там, за даллю вечоровою,
а ти десь там, за морем тишини, —
так владно, так повільно вичаровуєш
мене із ночі, з тиші, з далини… (Л. Костенко)

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви. (Л. Костенко)