Легенди мого краю. Тернопільщина.

 

Легенда – це поетична оповідь про яку - небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. 

Легенда про Тернопіль.

По обидвох берегах річки Серету з сивої давнини проживали люди, бо притягувала їх сюди добра риба, водяна птиця та родюче чорне поле. На правому боці було Сопільче, а на лівому — Топільче. Називалось Топільче тому, що в ньому мешкали люди, що прийшли з полів.
Ворожі навали дощенту спалили Топільче і Сопільче. Деякі часи тут ніxтo не поселявся, і та місцевість заросла густим терном. І називали її Тернове поле.
Коли ж знову на Терновому полі почали поселятися люди, то назвали відновлену оселю Тернополем.

— А звідки ви йдете? — запитували.

— Та з Тернового поля, з Тернополя…

Легенда про Острівець Закоханих на Тернопільському Ставі.

Перлиною міста вважають жителі та гості Тернопільський став. А острів закоханих на ньому – як осередок любові. Це найромантичніше місце Західної України приваблює закохані пари і тих, хто шукає кохання, вірить у нього, прагне налагодити чи відновити стосунки, знайти свою долю. Дивною силою наділене це місце. Люди кажуть, що народилася колись давно у цьому краї дівчина із терновими очима – Тернавка. Була вона надзвичайно вродливою! Та не тільки дивною красою славилася Терна, а й лагідною вдачею, добротою, гострим розумом. Дуже любила дівчина зелень лісу, шелест дібров, тихий плескіт річки, квіти, щебетання птaxів. Закохалася Терна у красеня Поля, котрий теж не уявляв свого життя без дівчини, але не довгим було їх щастя. Мачуха - доля була невблаганною. Трагічно закінчилася історія їхнього кохання. Гостра стріла пронизала груди, у яких горіло полум`я любові. Поховали дівчину та хлопця серед квітучого тернового поля. Насипали люди високу могилу і довго носили туди свіжі квіти. Минули роки, і на місці заквітчаного тереном поля розлилися води річки Серет. Згодом утворилося велике озеро, таке ж синє та глибоке, як тернові очі дівчини. А на місці могили закоханих і далі височів пагорб, на ньому квіти, і поміж ними – терен. Довго не покривала вода цей острівець, ніби не наважувалася сховати те велике кохання, що зародилося в серцях Терни і Поля, а може, душі молодих людей, які загинули насильницькою смертю, не давали цього зробити. Люди назвали це місце островом закоханих. Душі Терни і Поля, що так недовго були разом за життя, не залишили це місце. Піднялися високо над землею, з`єдналися в єдине ціле, справжньою благодаттю опустилися на острівець і оселилися на ньому. З того часу почали опікуватися сердечними справами усіх, хто приходив сюди, допомагати тим, хто прагне щастя та кохання, хоче знайти його. Кажуть, і тепер острів має велику силу. Закохані вірять: якщо пильно вдивлятися в озеро, можна побачити, яким буде майбутнє спільне життя. Самотні в глибочіні можуть побачити свою долю. Пари ж, які посварилися, прийшовши до озера, можуть знайти спільну мову та жити довго й щасливо. 

  Легенди Теребовлянського замку: бойові корови.

Завдяки грандіозній розбудові, яка була здійснена на початку 1630-х років, ворогам було важко відвоювати ці землі в господарів. Але турки і татари набігали регулярно, і одного разу їм вдалося оточити замок. Місцевий люд разом з худобою сховався за мурами, а нападники в той час нищили передмістя. Коли бусурмани втомилися і позасинали, люди вигадали хитрий хід: поприв’язували коровам на роги жіночі хустки, вимастили їх олією і підпалили. Перелякана худоба побігла донизу і розтоптала ворожий табір, зчинивши там паніку. Загарбники втекли, а легенда про бойових корів залишилася до наших днів…

Легенда про потаємні замкові скарби.

Ще один цікавий переказ, який і досі передається з уст в уста, пов’язаний з незліченними багатствами, які нібито зберігаються під Теребовлянським замком. Начебто у підземних лабіринтах, за дванадцятьма важкими дверима сховані великі скарби. Двері ті відкриваються на короткий проміжок часу лише раз на рік, і якщо не встигнеш звідти вийти – так і залишишся замкненим на дванадцять місяців. Люди розповідають, як одна дівчина пішла по багатства, але не зуміла вийти з підземелля і заснула там на цілий рік, а згодом вийшла на поверхню жива й здорова.

Походження назви річки Золота Липа.

Називалася колись наша річка Липа. Бо така вже була чиста, таку мала добру і смачну воду, що ніби настояна на липовому цвіті. Випрана у Липі сорочка світилася такою білизною, що аж очі раділи. У Бережанах колись жили пани Синявські. Вони заклали тут палац, що донині ще стоїть на березі річки. Дуже були скупі ті пани. Народ обдирали, як липку. Все оте багатство осідало золотом в замкових льохах. Так сталося і з панським золотом.
Одного року навесні налетіли на місто татари. Люди повтікали у ліси, а пани недовго замок боронили і ворота відчинили. Пан Синявський відкупився золотом. Люди повідали, що татари цілий день ті гроші рахували і мішки на віз складали. А як поскладали, то замок ще пограбували і додому повтікали. Виїхали вони із палацу до лісу, вдарили на них опришки. Яких порізали, а які повтікали. А татарський мурза з одним возом взявся навтіки. Він втікати, а хлопці за ним. Заїхав мурза на місток через Липу, а він бух - і в воду! Бо підрізали його опришки,щоб хто не змотався. Булькнули панські гроші в Липу. Ще довгі роки то тут, то там виловлювали люди з річки золото. Від того і річку назвали Золота Липа…

Легенда про Кременецький замок.

Там, сьогодні, з гори Бони, на якій стоїть замок, розгортається дуже красивий вид.
Існує дуже давня легенда про ці місця.
Нібито багато років тому, ще до Київської Русі і задовго до будівництва справжнього замку дочка дулібського воєводи Тура на ім’я Ірва щоранку з високої кріпосної вежі милувалася пейзажами. Раптом гору оточило вороже військо аварів. Побачивши вгорі красуню Ірву, ворожий правитель закохався до нестями. Вимагав, щоб йому віддали Ірву. Дізнавшись про це, дівчина прийняла рішення відмовити. Однак аварське військо було величезним і їм вдалося захопити фортецю. А дівчина, щоб не потрапити в руки варварського володаря, стрибнула в прірву. Як тільки не шукали вороги її тіло – не знайшли. На місці, де земля поглинула Ірву, забило цілюще джерело…

Легенда про Дівочі скелі в Кременці.

Скорботно стоять коло Кременця мовчазні гори…
Якось на цих горах отаборилося військо татар, і тут вони ділили поміж собою взятих у ясир дівчат. ... І коли вони молилися, татари запали в страхітливий сон, у якому самі себе пересікли шаблями. Врятовані кременчанки на знак вдячності заснували тут монастир…

Кажуть, що на Івана Купала, як зірве хто папороть в лісі та вибіжить з нею на ті скелі, то побачить тих дівчат живими і вибере, яку сам схоче, собі за дружину. А вже вірнішої за неї не буде на світі…

Легенда про Печери закоханих.

Жив у селі Кривче польський пан. А замок його стояв на високій горі і пан був дуже багатий і гоноровий. На всю округу славився своїми мисливськими угіддями, а ще дочкою Регіною. Навіть з Кракова і німецьких земель приїжджали пани добитися її руки.
А Регіна злюбилася з молоденьким Пастухом. Той пастух пас на горах панські отари і дуже красно грав на сопілці. Чи то врода хлопця зачарувала дівку, чи сопілка, того вже ніхто не знає.
Змовилися якось молодята і повтікали до печер, щоб сховатися від панського гніву. Скількись там вони були – ніхто не знає, а прийшов час, що не було вже чого їсти. Вийшов пастух з печери, а тут його і зв'язали панські посіпаки.
Чи то в таку хвилю сказав він ті слова, чи так мало статися, а вріс той пастух в камінь.
В ту хвилю почули дівочий крик і вгледіли Регіну, що ховалася за виступом. Ніхто не змігся і з місця рушити. А дівчина також застигла каменем з розпущеним волоссям і рукою, простягнутою до коханого.
Тої ночі згорів панський палац, а пан десь втік.

А в Кривченських печерах вам і нині покажуть ту печеру. Є тут і голова пастуха з сопілкою, і постать Регіни, що вросла в камінну брилу. А те, кажуть, що в літні ночі у тій печері чути голос сопілки.

Легенда про Божу Гору.

Та не було краю віроломству готському. Безчесний Вінітар чорне зло надумав вчинити. Знав чесність антів. І зіграв на тому свою облудницьку погребальну пісню для Божа, його синів і сімдесяти старійшин. – Брехун і злодій ти єси, Вінітаре! Не лицар ти, а стерво, – мовив гнівно Бож. – Неправда в світ заведе, а назад не поверне. Здохнеш, як паршивий пес, на нашій землі. Крутою стежкою йшли бранці рідною землею на високу гору. І от вершина, як ножем зрізана, густо поросла лісом. А посередині луг великий, трава. Сіли полонені на землю і впивалися запахом трав, вилизували ранішню росу. Текли сльози із сухих очей Божа. Бачили анти, що кляне себе за довіру ворогам, та не дорікали. Згуртовані, плече в плече, рука в руку – готові смерть прийняти – стали анти. А сини Божа закрили собою батька, що височів за ними, мов скеля непорушна. Вінітар у сяйві доспіхів золотих, в оточенні воїв підійшов до антів: – Ви помрете чорною смертю рабів, як не признаєте мене своїм королем. Дарую життя всім, хто згоджується. Мовчали. Ненавистю світилися їх очі, і грали жовна від люті. Гнівно кричав Вінітар, навіть просив, але всі мовчали. Махнув рукою – і рушили готи на зв’язаних бранців. Вже впали крайні з пробитими серцями, і кров заюшила потоком. Вже зблизилися мечі до грудей Божа і його синів. Мовчали анти. – Мов слово, – і ти житимеш, і сини твої! – вимагав король чужинців. Впали сини до ніг батька… Схитнувся Бож, здивувався, та став, як дуб, і закричав: «Зрада!». Впав на тіла синів. А гори несли княже слово Боже, його почули антські воїни, що стояли на чатах. Впали на ворожий стан тисячі воїнів - антів. Здригнулися готи, не витримавши лютої січі. Втікали лісами. У короля виросли роги. Був покараний злодій і брехун. Війська готів кинулися втікати. Даремно благав їх Вінітар, вони не вернулися. Так і сконав проклятий король у болотах. Загиблих антів ховали з почестями на горі, де загинули. А те місце назвали горою Божа. Плакали над загиблими і вої мужні, і жони вірні, і їх діти. Ще нині на тій горі б’є джерело і є криничка. Кажуть, що вода в ній – то чисті сльози Божа і його синів. Увібрала гора Божа докупи ті сльози, і забило з каменя чисте джерельце… Прийде хто поплакати, віддасть сльозу очей своїх горі, а та взамін напоїть його силою незборимою від води джерельної, омолодить його.
Непохитно на сторожі рідної землі стоїть гора Божа…

Невловимий Любинецький: легенда про героя-опришка з Тернопільщини.

Жив у нашому Торському сільський опришок Любинецький. Моцний був чолов’яга, плечистий. Був грамотний, розумний, хитріший за всіх, понад усе любив правду. Поїхав у Заліщики, походив по місті, вийшов до Дністра, сів і задумався. Десь біда наднесла шандара, який підійшов і ні з сього ні з того почав бити Любинецького. Не витримав того приниження. Вдав винуватого і почав проситися…
Як вхопить шандара – так і покотився той страж порядку по схилах Дністра. З того дня попав Любинецький у неласку шандарів, що ходили за ним по п’ятах.
Якось Любинецький забрав грошики у крамниці багача. Віддав їх бідній вдовиці у Торському. Забіг до покоїв пана, а раненько у Заліщиках на ярмарку роздавав між селянськими возами те добро. Шандарі з ніг збилися, шукали. А він, хитрун, вдягнувся у файне вбрання, надів карватку, підчепив вусики, прийшов на «поліцію паньствову» до Борщева та й каже:
– Приїхав я з Тернополя, пане начальнику, в справі карного розшуку за тим пройдисвітом Любинецьким. Відомо, що він скривається у Заліщиках. Треба негайно відправити панів поліціантів у Заліщики для спільних дій. Там у поліції одержите точні відомості. Схопимо того русина – і до криміналу. Прошу подати мені його кримінальну справу. Дали йому справу. Він заложив на очі окуляри і вичитував. Там не бракувало і доносів на нього агентів поліції. Дізнався все, що його цікавило. Передав листа. Прибули з Борщева шандарі до Заліщик і дають коменданту листа. Розпечатав – і оторопів від прочитаного. – Пане коменданцє! – писав Любинецький. – Шкода ваших зусиль, дармоїди необтесані і душителі волі. Ви сякі і такі. Даром тратите час, бо мене не зловите. Особисто доручив вам того листа невловимий правдолюб Любинецький. Вже гонять шандарі по Борщеві. Не можуть знайти Любинецького. А він, хочете знати, перебраний за жебрака, обдертий, латка на латці. Ходить по Борщеві та випрошує милостиню, мовляв, хата у нього згоріла.

Хтось доніс у поліцію, що він у Торському. І, справді, він там був. Поліція пригнала туди на конях. А невловимий опришок знову став невидимим. У селі похорон. Він прибув до покійника, читав Псалтир і відмолював гріхи. Йшов у натовпі людей до могили. Тут поліція. Приглядається до мешканців села. А Любинецький почепив вуса, надів окуляри, співає за дяка. Поліція пішла з села ні з чим. То було перед новим роком. Любинецький забіг до млина. Розповідав селянам про безправ’я народу, причини безробіття, тяжкі переднівки, закликав до бунту… Пішла чутка селами, що хтось забрав гроші на пошті і залишив листа, де було написано: «Гроші взято для бідних сиріт та погорільців». Всі догадувалися, що то робота Любинецького. Завдавав клопоту поліції декілька років. Найбільше боялося панство його гострих бесід з селянами про правду та кривду, бо пахло від них бунтом. Підстерегли його у Торському. І шандарська куля обірвала йому життя. Тужило за ним все село, люди вірили, що час волі не за горами…

Легенди... Легенди, ствopeні народом, завжди прекрасні...