ДІАЛОГ З ТАЛАНОВИТИМИ ЛЮДЬМИ

Бліц – опитування відомих людей м. Тернополя.

1.    Прізвище, ініціали.

 Семеняк В. М.

2.    Перша казка Вашого дитинства?

Це була «Червона шапочка» Шарля Перро, яку мені дала бібліотекарка. Але сюжет книжки мене буквально приголомшив насиллям, яке є в цій книжці. Коли я принесла книжку, жінка влаштувала мені допит, щоб переконатись, чи справді я прочитала. Розповідати про те, що вовк проковтнув бабусю і дівчинку, а потім мисливці розпорювали йому живіт… у мене не повертався язик. «Ага, то ти не прочитала?» - підвищила голос бібліотекарка. Зі сльозами на очах намагалась переконати, що прочитала, але вона мені не повірила. Ось така історія була із моєю «першою» книжкою, яка вразила мою душу на все життя. Тому своєю, справді, ПЕРШОЮ книжкою вважаю дивовижну казку «Пригоди Барвінка і Ромашки» Богдана Чалого.

3.    Як рано (в якому віці) почали писати самі?

Діти зараз, мабуть, пишуть раніше. Бо я почала писати аж у п’ятому класі.

4.    Книга, яку Ви зараз читаєте?

 «Вічна туга за справжнім» . Це щоденникові записи відомого українського письменника- політв’язня Євгена Сверстюка, надзвичайно світлої і високодуховної особистості. Недарма він приятелював із Любомиром Гузарем.

5.      До якого твору повертаєтеся неодноразово, що перечитуєте? 
     Таких книг у мене багато. Вони поряд на робочому столі: Григір Тютюнник, Михайло Стельмах, Юля Бережко –Камінська, Дмитро Кешеля, «Людина з любов’ю – Бог» Самуеля Сендвайса, «Шевченко понад Часом» - Сверстюка, листування Любомира Гузара із матір’ю, «Садхана – внутрішній шлях від еволюції матерії до еволюції духу». 

6.    Що легше: писати (творити) чи читати?

Читати для мене легше – обожнюю читати. Читаю завжди з олівцем. А ще люблю писати рецензії на твори-книги інших авторів.

7.    Що бракує сучасним бібліотекам? Який формат Ви би запропонували?

 Сьоме запитання для мене, зізнаюсь чесно, найважче. Тому що бібліотека у будь-якому вигляді для мене завжди, як святилище. Місце особливої сили, енергетики. Я завжди почуваюсь у ній піщинкою Всесвіту. Приймаю її такою, якою вона є. Завжди дивуюсь креативності тернопільських бібліотек, вражаюсь їхній працездатності і терплячості. Що бракує сучасним бібліотекам? Книг, книг, книг…..

8.    На Вашу думку, що переможе: книга у паперовому друці чи електронний варіант? 

"       Звісно, що паперова книга залишиться на олімпі слави, переможе. Навіть не зважаючи на те, що дерев на планеті все менше й менше. У недалекому майбутньому люди освоють виробництво "паперу" із рослинних відходів. До слова, Мирослав Дочинець друкує вже "солом'яні" книги. Електронні? Вони ж холодні і не мають в собі енергії тепла і теплоти. Не дай Бог, якась техногенна катастрофа і ми - без книг...

"9.    Що порадите прочитати нашим читачам?

Для позитивного настрою прочитайте «Родаки» Дмитра Кошелі. Це щось неймовірне! Можете уявити: майже 400 сторінок соковитого філігранного гумору. А для душі – «Божу вивірку» Тетяни Пишнюк.

10.                      Над чим працюєте зараз?

Одночасно пишу нову казку для дітей, завершую одну цікаву повість, і поміж всім цим – оповідання. Ну, і звісно – статті, інформації, фоторепортажі для сайту «Новини Тернопільщини» та друкованих видань – Всеукраїнської громадсько-політичної газети «Сільський господар. Плюс», для «Слова Просвіти», київської «Порадниці».

Бонус для наших читачів: уривок власних улюблених творів, віршів тощо.

Валентина СЕМЕНЯК                                              

                          Будимир (з роману «Об’явник»)

              

  Каська, яка зранку поралася на господарці, несподівано почула дивний звук. Жінка насторожилася і прислухалася: щось ніби цьохкало, а, може, й булькало. Спробуй розчуй, коли довкола й без того все бекало, мекало, кукурікало, кудкудакало, мукало, рохкало, нявкало, гелготіло, крякало… «Мабуть, причулося», - вирішила Каська і повернулася на звикле місце до торішнього квасолиння. Жінка витягнула його з комірчини і заходилася лущити…

    Несподівано дивний звук повторився. Цього разу голосніше. Каська, немов зачарована музикою змія,застигла на місці, а потім стала обережно скрадатися подвір’ям. Нарешті вражено зупинилася. Звук долинав із псячої буди, в якій їм ніколи не велися пси. І раптом: «Стій! Руки вгору! Ні з місця!». З переляку жінка зашпорталася за торішнє патиччя й аж присіла, відтак - як у землю вросла. Відкрила рот, щоб хапнути повітря, як із буди раптом удруге: «Стій! Руки вгору! Ні з місця!». Від страху у Каськи на голові заворушилося волосся. Вона поспіхом перехрестилась, і в буді… замовкло. Це додало жінці неабиякої сміливості. Каська зірвалася з місця і щодуху чкурнула до хати - кликати брата.

-  То ти вилежуєшся на святочних подушках, - шулікою налетіла на Овсеня, - а в псячій буді антипко завівсь.

-  Кажеш у буді… антипко. Хм… цікаво. Ходімо, будемо знайомитися… – Овсень радісно потер долоні й справді попрямував до дверей. Перед самісіньким порогом зупинивсь і, докірливо глянувши на сестру, мовив: «Знаєш, як це називається? Добрий день, позичте бляшку». Хоча здогадуюся, звідкіля ноги ростуть у того, як ти сказала, антипка.

    Гостра на язик Каська була приголомшена тим, що з нею сталося, тож тільки прошепотіла:

-  Звідкіля?

-  Від нашого сусіда.

-  Та йди?! – майже не повірила сестра. – Від Кирила? – перепитала довірливо й щиро, як мала дитина.

-  Не так від нього, як від його міського внука.

    Очі Каськи округлилися від здивування. Віднедавна вона прислухалася до брата-фільозофа. Але повірити в байку, що Едик нібито заліз до їхньої буди…

-   Казав йому – не тіпай, з язиком треба вважати, то Божа штука. А він усе «тіпа» та «тіпа». От і дотіпавсь. Антипко й учепився.

-   Слухай, не збивай мене з пантелику.

-  А ти хоч знаєш, що означає той пантелик? Це слово має всередині себе два інших: пантеон і лик. На пантеоні засідають святі, ангели, архангели, а над ними – Всевишній. Коли людина перебуває, так би мовити, на зв’язку з цим пантеоном, то вона має Божий святий лик, живе по правді. Що ж це виходить? Перед тим, як забігти до хати, ти втратила той лик, бо почала кричати. Тим часом встигла мене звинуватити, що ніби я тебе збив з пантелику. Так виходить?

-  О, Овсень знову повернувся в лоно розуму, тільки-но це стається, - я збиваюся… - жінка знову хотіла сказати - з пантелику, але вчасно прикусила язик і виправилася, - … з думки.

     Овсень, який усе ще стояв перед порогом, перепитав сестру:

-  То ти йдеш чи ні? Ходімо разом виганяти з буди антипка…

-  Ти йди, а я наздожену, - викрутилася сестра, бо насправді боялася йти з братом до буди.

    Овсень перейшов через подвір’я і зупинився, зачарований дниною: у повітрі пахло молоденьким літом та ще чимось невловимим. Обважнілі зелепухами вишні  стугоніли соками. «Як хороше жити у світі! Як хочеться насправді жити! Навіть тоді, коли тобі вже літ і літ.

     Старий став на коліна. Обережно запустив руку в отвір псячої будки якнайдалі й намацав… згубу. Це була мобілка в розмальованій торбинці, яку від учора шукав сусідський хлопець. Тільки-но взяв її до рук, як вона враз задзвонила. «Стій! Ні з місця! Руки вгору!». Он воно що… Команда стояти прозвучала ще раз, і телефон несподівано захлинувся звуком, мабуть, розрядився. Разом з ним щез антипко, якого збиралася виганяти Каська. Овсень знову засунув руку в буду і взявся ще ретельніше там нишпорити. Про себе вже знав, що зараз витягне звідти… люльку сусіда - Кирила. Той шукав її вже кілька тижнів. Так воно й сталося. Люлька була ціла й неушкоджена. Тільки шнурівка, до якої кріпилася - геть покоцана. Загорнувши її в хустину, поклав до кишені. «Он воно що! Псяча будка слугувала їхньому півневі Будимирові за схованку, який, як та сорока білобока, тягнув на обійстя все, що блищало. Головне, щоб про це не дізналася сестра Каська, яка тільки й шукала зачіпки, аби пустити Будимира на холодець.

     Овсень обережно піднявся із землі і подався до Кирила, аби віддати йому люльку, а внукові – мобілку. Добре, що його не бачила сестра. Будка була за старою клунею, а хатнє вікно, звідки спостерігала Каська, було в зоні зорової недосяжності. Того дня на кутку тільки й мови було – про злодія-антипка, який завівся в Касьчиній буді.